принцип педагогіки, згідно з яким у навчально-виховшй роботі з колективом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який шунтується на знанні її особистих рис і умов життя. В результаті всебічного вивчення своїх вихованців у педагога створюється чітке уявлення про характер кожного з них, про його інтереси і здібності, що дає змогу зрозуміти вчинки дитини, застосувати найбільш доцільні навчально-виховні засоби, які розвивають творчу активність дітей. Знаючи іїгтереси й нахили учнш, педагог заохочує здібних учнів до успішнішої роботи в повнШ відповідності з їхніми можливостями, сприяє просуванню вперед учнів з середньою успіїпністю, допомагає відстаючим учням ліквідувати прогалини в знаннях. Залежно від типу вищої нервової діїїльності учнш, з урахуванням рівня їхнього розвитку педагог визначає характер індивідуальних завдань для самостійної роботи учнш. І. п. — необхідна умова ефективності педагогічного процесу, оскільки будь-який виховний вплив заломлюється через іїадивідні особливості конкретної особистості. І. п. застосовується як виховними системами гуманістичної орієнтації (коли вихователі визнають право кожної дитини бути не схожою на інших), так і системами авторитарного типу, які прагнуть усіх дітей зробити однаковими. У зв'язку з цим у сучасній педагогічній науці і практиці виникла необхідність запровадження нового поняття — особистішого підходу, який має багато спільного з І. п., однак на вишиту від нього головну мету вбачає в розвиткові особистості, а не її пригніченні.